Почну з того, що рішення їхати з країни далось мені дуже важко. Коли перша хвиля міграції вже відбулась, і люди насправді вже стали повертатись до своїх домівок, я з 1,5-річною донькою тільки виїхали у Європу. 18 квітня ми перетнули кордон і почали пристосовуватись до італійського ритму життя.

У нас маленька дитина і я дуже втомилась бігати з нею по підвалах і в страху лягати спати. Тож у Європу ми вирушили за відчуттям безпеки. В Італію нас запросила моя двоюрідна сестра, яка живе там 10 років. Тож три місяці ми жили у місті Падуя, регіон Венето (столиця регіону — Венеція). Це північ країни, який більш промисловий і розвинутий, порівнюючи з сільськогосподарським півднем Італії, а сама Падуя — досить велике і розвинуте місто.

В жодному разі не хочу применшити значення італійської культури та її вплив на культуру світову. Але мені здалось, що італійці занадто багато уваги приділяють своєму минулому, і натомість взагалі не дивляться у майбутнє.

Італійці дуже консервативні, вони важко приймають нові рішення, не куштують і не роблять нічого нового. Як приклад, кожен італієць ходить в один і той самий бар все своє життя, в якому щодня робить одне і те саме замовлення. Їхня економіка тримається на постійних клієнтах.

В Італії тобі ніхто не нахамить. Але ніхто і не зробить документи. За три місяці знаходження в Італії мені так і не видали тимчасовий прихисток. Нагадаю, що я поїхала з маленькою дитиною. Ми жили в Італії без підписаної декларації з лікарем (бо не було постійних документів). І нам просто пощастило, що ми не захворіли за ці три місяці.

Але чому я дійсно хочу навчитись у італійців, так це легкості спілкування. Все ж таки українці достатньо закриті. Ніхто не заговорить з тобою на вулиці. А в Італії все навпаки. За день, без перебільшень, до мене разів по п’ять звертались на вулиці з різних приводів. Робили компліменти мені і моїй дитині, просто обговорювали погоду, їжу і якісь інші буденні речі.

Спека там відчувається інакше, більш сильно, аніж в Україні. За пару хвилин на сонці ти отримуєш опік, а одного разу я ледве не втратила свідомість від спеки. На вулиці реально знаходитись лише рано вранці чи вже після сьомої вечора.

Наші вороги люблять Італію, і, на жаль, італійці їх взаємно люблять. Напевно, наша війна трохи змінила їхні погляди, але я не можу сказати, що відчувала на собі ту підтримку, яку, наприклад, висловлюють нам зараз поляки чи литовці. Якщо з італійцями мова заходила про Україну і війну, вони виражали свої співчуття і закривали цю тему. Також, на жаль, росіяни продовжують подорожувати та нахабно себе вести. Лише дитина поряд зі мною стримувала мої пориви плювати їм в обличчя.

Не буває ідеальних країн, це утопія. В Україні також є свої недоліки, про які ми добре знаємо: це і совок, і корупція, і відсутність чесних судів. Але саме зараз ми можемо по-справжньому все змінити, втілити весь отриманий досвід життя у Європі і розкрити нескінченний потенціал України.

Ця розповідь заснована на правдивій історії. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.