Севгіль Мусаєва, УП

Це читають:
Hy щօ, дօкօтилиcь. Пpиїxaли. Aбзaц пօвний. Píшeння якe пpօcтօ шօкyє y вíйcькօвий чac!
З початку повномасштабної війни добровольчий батальйон “Свобода” пройшов, здається, всі можливі найгарячіші точки: Київщину, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Горлівку.

З січня 2023 року свободівці воювали спочатку в Бахмуті, а останні кілька місяців тримають позиції поблизу знищеного росіянами міста.

“На війні немає вибору між добром і злом. Це зазвичай вибір між лайном і ще більшим лайном”, – каже комбат “Свободи” Петро Кузик, ніби підсумовуючи 16 місяців у війську.

“Українська правда” зустріла Кузика у Києві, куди він приїхав на злагодження підрозділу.

В цьому інтерв’ю комбат розповідає про оборону Бахмута, українську зброю, добровольців “Свободи” та найважчі бої з початку повномасштабної війни.

“Я люблю Бахмут і ненавиджу одночасно”
– Ми з вами вперше за час повномасштабної війни зустрічаємося в Києві. Ви приїхали на злагодження і провели тут вже кілька тижнів. Військові часто скаржаться, що важко сприймати життя в тилу. Які у вас відчуття?

– Двояке відчуття. З одного боку, мирне життя Києва, в тому числі, інших мирних міст – це якісна робота сил спротиву. І це означає, що ми добре працюємо, якщо це дає змогу забезпечити мирне життя з усіма його наслідками.

Але є місцями перебори, ці гуляння, коли люди настільки забули уже, що відбувається страшна війна і коли здається, що їм байдуже. І так – це трохи болить.

Політично я маю сказати, що все супер, так і має бути, ми для цього працюємо, і так і є – ми для цього працюємо. Але і іншої крайності не може бути. Іде страшна війна, кров ллється просто потоком, втрати, на жаль, маємо серйозні. І от суспільство, мені здавалося, мало б бути єдиним. Так, не всі можуть воювати, це зрозуміло. Можливо, і не треба всім воювати. Але ті, хто не воюють, мають і підтримувати воєнних, і хоча б молитися, хоча б пам’ятати.

Але зараз у нас злагодження, є доступ до інтернету. Почитаєш новини, почитаєш, що нічне життя у людей триває, виявляється… Невже вони не розуміють, що якщо прорвуться там, на сході, то цього всього не буде, а буде кошмар? Вони дуже швидко забули Бучу, Гостомель, Ірпінь, дуже швидко забули масові терори, вбивства на Київщині. Я не розумію, як так?

Я взагалі дуже лояльна нормальна людина, але зараз трошки реагую, коли бачу серйозних накачаних людей, у яких достатньо часу на спортзал, на барбершоп, на татуювання. Коли вони йдуть, під пахвою несуть собачку і збираються кальянчик покурити й обговорюють велику проблему – вибір кальяну. Це їхнє життя, я не маю права вмішуватися в нього. Але чому одні валяться по-справжньому, а от іншим настільки якось все одно?

Ще рано коментувати, але от події в Ізраїлі – я в захваті дивлюся, як вони мобілізувалися.

– Але ми теж швидко мобілізувалися в перші дні повномасштабного вторгнення.

– Це дуже схоже було на наші перші дні після вторгнення. Бо ця війна дуже несправедлива, і вона українців зачепила. І тоді, пам’ятаю, я дивився і думав: ось вона, українська нація, це момент істини, момент створення української нації. І він відбувся.

Просто коли окупантів відігнали від мирних міст, особливо від Києва, занадто розслабилися, і занадто гедоністично поводиться деяка категорія громадян. Це нагнітає, з одного боку. А з другого боку, навіть якщо така картина, це ж нас не зупинить. Ми – добровольці. Ми самі туди пішли воювати ВСІ

.

– Давайте поговоримо про Бахмутський напрямок, де батальйон “Свобода” воює, якщо я не помиляюся, понад 7 місяців. Чесно кажучи, усі військові, які стоять саме на цьому напрямку і з якими я спілкуюся, дуже втомилися. Ці бої завжди виснажливі, вони даються великими втратами. Ми чуємо голоси як серед військових, так і серед іноземних експертів, які кажуть, що не розуміють взагалі, чому так довго триває ця Бахмутська кампанія. Можливо, ви могли би це пояснити?

– Трошки виправлю вас: цієї зими буде рік, як ми заступили працювати на Бахмут.

Власне, з першого місяця минулої зими ми отримали задачу, зайшли туди і це було дуже непросто, тому що взимку працювати – це пекло для піхоти. Це постійний холод, неможливо ні обігрітися, ні просушитися, постійно вологі окопи. Вдень, коли сонце виходить, воно підтає. Вночі, коли сонце заходить, воно все замерзає. Це і хвороби, і обмороження, і всі наслідки роботи в цих болотах, морозах.

Тоді логіка була чітка і зрозуміла, тому що у нас була задача сточити наступальні сили ворога, знищити його наступальний потенціал. Були надії, що ми перейдемо в тотальний контрнаступ, особливо коли Харківська операція вдало пройшла, по Херсону вдало спрацювали.

І тоді ми розуміли, що ворог наступає, наше завдання – перемелювати його в активній обороні. Минула зима, я вам скажу так: на добу в нас було по 10-15 штурмів. Тоді, коли у них перестало виходити штурмом, почалися проблеми, вони туди загнали вагнерів. Вагнери свою роботу для них виконали, але в основній своїй масі утилізувалися.

Це божевілля з людської та й воєнної точки зору так витрачати, в тому числі, і людські ресурси, але це дало їм свої плоди, вони просунулися, зайняли певні позиції. Але тоді ми нищили їх неймовірно багато.

Зараз в цій роботі певна логіка, очевидно, є, тому що в генеральних штабах воно видніше. Нам, солдатам, обговорювати накази – це не по-воєнному. Ці розмови і думки в окопах – це похідне від окопної війни, яка затягується. Бо коли ми працювали в Рубіжному, Сєвєродонецьку, там все дуже динамічно було. А коли окопна війна, то як це виглядає: ми вийшли, попрацювали в Бахмуті, справа від Бахмута, зліва…

Я уже люблю це місто і ненавиджу одночасно (посміхається – УП). І оця втома, виснаженість, невизначеність, вона і породжує в деяких підрозділах такі думки.

Ми поки що тримаємося – я маю на увазі морально, – бо ми добровольці, у нас з мотивацією все в порядку. У нас із обладнанням погано і з боєкомплектом, а от з мотивацією ще більш-менш тримаємося. Воєнним завжди краще, коли ми рухаємося вперед. Коли йде наступ, і втрати величезні, але все одно – трофеї, полонені якісь там…

– Наскільки ми зараз далекі від оперативного оточення Бахмута? Я так розумію, що це, в принципі, і є мета на сьогодні?

– Стратегічна мета очевидна – звільнити українські території, українські міста. В контексті Бахмута – звільнити Бахмут. Найкращий спосіб – обійти по флангах, змусити їх втекти чи вийти з того місця. В принципі, як це робили ми, коли очевидно було, що була загроза оточення, надійшов наказ, щоб зберегти живу силу, відійти на нові позиції.

Це зрозуміло. Але щоб говорити з вами такими категоріями правдиво, треба мати повну інформацію про кількість ворога, про кількість наявних свіжих сил у нас, про кількість боєкомплекту, про наступальний потенціал, про час.

Я не володію цією інформацією, я відповідаю за нашу ділянку, яку нарізали нам для роботи. Тим більше я зараз на злагодженні знаходжуся. Тому, щоб отакі прогнози давати категоричні, це треба або бути на піку інформації, або бути Арестовичем, заявляти щось безвідповідально, вдруг ти попадеш у правду. Ні того, ні іншого я не маю, тому я вам відверто скажу, що це знають штаби. Єдине, що я дивлюся на той дефіцит боєкомплекту, який зараз є…

– Наш?

– Наш. І це два варіанти: або у нас кепські справи з боєкомплектом, або він економиться саме для якихось ривків на якомусь напрямку. Дай Бог, щоб це був Бахмутський напрямок.

В принципі, є в солдат довіра до вищих штабів. Безглуздих наказів мінімальна кількість. Я розраховую на те, що все іде своїм планом.

Більше того, я вам з досвіду скажу, що зараз неможливі такі тотальні ривки, тотальні штурми. І ми, і ворог, розуміючи небезпеку наступу, замінувалися, купу неприємних сюрпризів що з їхнього, що з нашого боку створили, сектори всі простріляні.

Зараз відбувається позиційна війна. Вона важка, вона виснажлива, але все одно це краще, ніж робити якісь незрозумілі геройські вчинки, а потім називати вулицю іменами цих хлопців. Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?

“Ненавиджу словосполучення: “Держитесь любой ценой”
– Минулого року росіяни нас суттєво переважали технічно. Яка зараз ситуація?

– Щодо технічного оснащення, отут вони переважають нас у всьому: кількість танків, якість цих танків, кількість боєкомплектів, кількість артилерії, яка прикриває піхоту і яка забезпечує їхні наступальні дії, кількість обстрілів, застосування авіації, радіоелектронна боротьба – оце всі елементи, де вони нас переважають, причому переважають тотально.

– В чому тоді наша перевага?

– Ми на своїй землі.

– Тобто мотивація?

– Для нас ця війна – священна. Крім мотивації, я думаю, що вищі сили за нас, тому що справедливість і правда на нашому боці.

Наша перевага в якості нашої піхоти. Ми захищаємо свої сім’ї, ми захищаємо свій народ від реально нелюдів. Я бачив наслідки їхньої окупації, коли звільняли Ірпінь – це розстріляне, закатоване мирне населення – від дітей до старих мирних людей. Я чітко знаю, що це деграданти.

В чому ще наша перевага? Якщо брати нашу арту, наші артилеристи професійніші і точніші. Але нам видають дуже обмежену кількість боєприпасів. Ви дуже здивуєтеся, коли можна буде говорити про ці цифри.

– Ви маєте на увазі співвідношення між нами та росіянами?

– Так, ми працюємо дуже обмеженою кількістю припасів. Коли ми обороняли Рубіжне, порахували, що в годину на наш невеличкий квадратик, позицію, було 500 прильотів плюс-мінус за годину. З нашого боку за цей час два рази вистрелив міномет.

– Ви знаєте, стосовно цієї теми я згадую знову ж таки історію з Бахмутом. І в медіа, і в промовах вищого політичного керівництва дуже часто лунала теза про фортецю Бахмут. Водночас я пам’ятаю одну зі своїх розмов з американським військовим аналітиком на початку березня 2023-го, коли він сказав, що за усіма показниками та інформацією українські війська мали піти з Бахмута ще наприкінці лютого. Українські війська пішли з Бахмута під загрозою оперативного оточення наприкінці травня. Ви розумієте, за рахунок чого українська сторона так довго там протрималася?

– Виключно за рахунок українського характеру, виключно. Ненавиджу це словосполучення, але я його неодноразово чув: “Держитесь любой ценой”. От для того, хто віддає цей наказ, це просто словосполучення або мотивація мене як командира. Любой ценой. Яка люба ціна для піхотинця? Це ціна його життя – ні більше, ні менше.

Можливо, оцю історію з “фортецею Бахмут” десь трошки ми переграли. Можливо. Але все одно великий сенс був у тому, щоб перемелювати їх. Ми реально уклали їх там дуже багато.

– Але своїх людей ми також втратили багато, давайте будемо чесними.

– Ми обороняємося, ми змушені оборонятися. Ніхто з українців з автоматом не пішов завойовувати Москву. Вони сюди прийшли, вони нас поставили в такі рамки.

Повірте, я останнє, що хотів робити в цьому житті, так це воювати. Мені було чим займатися. Але в мене сім’я, в мене доньки, в мене родина. Я вимушений захищати і їх, і в ширшому сенсі родину, націю українську. Пафосно так трохи, але це факт.

Тому Бахмут як українська територія правильно оборонявся. І співвідношення знищених окупантів і, на жаль, загиблих українських оборонців, воно там 1 до 20 доходило, 1 до 50 доходило на деяких ділянках. На гарячих ділянках там 1 до 10 це як мінімум в ті дні.

Мені би хотілося думати, що ми там не лили свою кров заради піару. Це покаже історія. Помилки будемо розбирати після війни. Але зустрічалося мені, особливо під час оборони Сєвєродонецька, військове керівництво, яким керувала жада доповісти хорошу новину і навпаки величезна боязнь доповідати погані новини…

Я пам’ятаю, коли в боях під Горлівкою уже сенсу не було тримати позиції, а мені казали: “Любою ціною”. Уявіть собі, коли дають наказ “тримати позицію любою ціною”, і я це доводжу хлопцям, і ми працюємо. І я хотів би перерахувати цих бійців, які ці позиції тримали. Позивний Вандам, Костя, наймолодший боєць нашого батальйону. Тоді йому було 19, зараз вже 20 має. У нього осколки від міни в обличчя попали. І я йому даю наказ про евакуацію, він каже: “Командир, я не уйду, тому що цю позицію нема кому тримати”.

Коли позивний Трактор – йому осколок теж носа перебив, в обличчя зайшов – відмовився виходити.

Коли Василь Івашко з позивним Шаргород – осколок йому в шию попав, – моїм наказом його вивезли примусово в шпиталь. І в 2 години ночі він втік з лікарні з перев’язаною шиєю і, як зараз пам’ятаю, з пакетиком целофановим з антибіотиками. Я кричати на нього почав, емоційно, з використанням різної лексики. Він каже: “Командир, нас лишилося всього нічого. Я з вами, бо я там лежати не можу.”

Уявляєте мотивацію цієї людини, цих бійців? І таких багато, я їх можу довго перераховувати. І ми витримали, ми зробили все, що треба.

Потім строк нашої роботи закінчився, прийшов наказ на нашу зміну, довго-довго шукали підрозділ, який буде нас міняти. Хтось не хотів, хтось боявся, це все продовжилося пару тижнів. Врешті-решт нас поміняли, а потім, за пару тижнів наказ поступив відійти на нові позиції. Я розумію, що ми все правильно зробили, ми поклали в землю дуже багато окупантів, ми їх там нормально так прорідили.

Але чому ми так затято стояли? Відповіді на це запитання в мене пока немає.

“Якщо Рубіжне, Сєвєродонецьк – це було пекло, то бої під Горлівкою – це була дупа пекла”
– Ви почали з того, що “Свобода” – це добровольчий батальйон, і це теж, звичайно, впливає на людей, які там воюють. Розказали про своїх бійців. Можете трохи розповісти про те, з яких регіонів здебільшого люди, які воюють у “Свободі”?

– На початках це була переважко київська організація “Свобода” і кияни, які долучилися до нас. А потім, уже буквально через декілька днів, звісно, західняки.

Але я б не сказав, що в нас воюють тільки кияни і люди із Західної України, ні. Воюють з Донецька, з Криму, з Луганщини, воюють з Центральної України дуже багато, причому якісно воюють. Звісно, із Західної України вони вмотивовані, їм нічого пояснювати не треба. З Київської області класно воюють, але хай на мене не ображаються кияни чи жителі інших міст – люди із села набагато легше переносять.

– Складні умови?

– Холоди, відсутність їжі, води, навантаження великі. Коли даєш наказ вкопуватися і перевіряєш якість вкопування, то люди з села краще це роблять, Просто якісніше, скажемо так, негаразди переносять. Це говорить або про важкі умови сільського буття, або про збережений ще такий український характер в селі.

– Неодноразово доводилося чути від інших підрозділів, які входять під керування Нацгвардії, що, на жаль, батальйони Нацгвардії дуже погано забезпечені всім, прямо найгірше за всіх. Навіть сили ТрО оснащені краще, ніж Нацгвардія

– Це правда.

– Можете пояснити, чому і в чому саме проблема?

– Я глобальної відповіді не маю. Я точно знаю, що є така проблема, особливо мені як командиру хотілося б набагато більше обладнання, БК, броні.

Це, можливо, пов’язано з тим, що функціонал Нацгвардії – це все-таки функції легкої піхоти плюс це похідна від внутрішніх військ. Хоча наша бригада сформована по стандартах НАТО і жодного разу не брала участь у правоохоронній діяльності. Вона і задумувалася як воєнна бригада оперативного реагування.

Але є розуміння, що взагалі ми підійшли до цієї війни неготові всією Україною.

– Хто зараз допомагає закривати потреби? Волонтери?

– Як правило, коли ми виходимо на передню лінію, з нами намагаються ділитися. Якщо по нашій ділянці йде прорив, то і артою допомагають, і боєкомплектом. Тобто всі працюють як єдиний механізм, бо, не дай Бог, якщо посиплемося ми, великі проблеми будуть справа, зліва.

– Тобто координація між підрозділами є?

– Координація є, координація суперова. Просто нам не вистачає зброї глобально, дефіцит всього, і якщо воно іде першочергово в Збройні сили, очевидно, уже в другу чергу воно доходить або не доходить до Нацгвардії.

– Чи стало більше зброї саме українського виробництва останнім часом?

– Ще не повністю, але вже в достатній мірі ми працюємо українськими автоматами і це класний автомат реально. Зараз у нас з’явилися ручні гранатомети українського виробництва. Але зрозуміло, що це не наші розробки, це ліцензійне виробництво перевірених зразків зброї Сполучених Штатів. На жаль, я ще не зустрічав українського виробництва потужної зброї як гармати, наприклад, але очевидно, вони є.

Також за статистикою українські сили оборони переважають ворога у використанні FPV ударних дронів. Це виходить з того, що у нас великий дефіцит був в артилерії, треба було відповідати чимось і знайшли цей варіант з дронами, почали його масштабувати. Більше того, я вже знаю десятки українських виробників і цю історію не спинити. Просто треба фінансами наповнювати в достатній кількості, щоб більшість комплектуючих виробляли у нас. Але поки що, це суто волонтерська історія ініціативних людей, дай Бог їм здоров’я.

– “Свобода” воювала за ці більш ніж півтора року війни на різних напрямках. Де було найважче?

– Класне питання, бо воно як у якійсь казці чи комп’ютерній грі.

Перша наша задача була, коли висадився в Баришівці десант, знищити той десант. І ми вночі прибули на місце, ми не знали місцевості і справилися з цією задачею.

Друга – була зайти в Ірпінь, звільнити Ірпінь. Зайшли на Ірпінь, розгорнулися ротами, стали в лінію, почали тиснути. Я думав: “О, то уже єрунда була – попередній досвід, рейди по Київській області, ось Ірпінь – це заруба”.

Потім ми попали в Рубіжне, це для мене було пекло. Потім ми вийшли з оточення кругового, до речі, не втративши жодної людини. Нам пообіцяли тиждень відпочинку, а через 4 години відпочинку відправили в Сєвєродонецьк. Там було цікаво, страшно, пекельно і весело.

– Там були вуличні бої фактично.

– Да, там були вуличні бої. Ми здобули досвід бою в міських забудовах і проявили себе там дуже класно. Це нескромно, але це факт.

А потім, коли історія з Сєвєродонецьком завершилася, ми, до речі, підрозділ, який останнім виходив за наказом, форсували цю річечку, вийшли і попали під Горлівку.

Якщо Рубіжне, Сєвєродонецьк – це було пекло, то бої під Горлівкою – це була дупа пекла, я собі так думав. Але потім ми попали в Бахмут, і я зрозумів, що все те було єрунда, то були мультики – от вони, справжні бої.

А потім з Бахмута ми попали в район Бахмута: знову в поля, взимку, пройшли ці зимові штурми, коли хлопці з обмороженими ногами відбивали по 10-15 штурмів, і лізли вони як вдень, так і вночі. Це було щось неймовірне. Тому воно було по наростаючій завжди.

“Мені не зрозуміла байдужість у квадраті чи в кубі людей, які при владі”
– Зараз дуже складний етап війни. На жаль, контранступ, який Україна планувала, не приніс тих результатів, які від нього очікували. Минулого року все відбувалося інтенсивніше й, зокрема, через це привертало та тримало увагу до України. Сьогодні нам набагато складніше отримувати цю підтримку.

Що потрібно Україні, щоб все ж таки виграти цю війну? Чого недостатньо?

– Про контрнаступ. Він дав ті результати, які дав, які, можливо, і треба було дати. Повторюся: я думаю, що тут Україна дуже правильно себе поводить, коли не женеться за добрими новинами, а раціонально використовує всі наявні ресурси, в тому числі людські життя.

Що потрібно для того, щоб Україна перемогла?

Найперше, це консолідація суспільства. Єдине, що нам насправді заважає тотально перемогти екзистенційного ворога, це от наша здатність роз’єднуватися. З будь-яких питань ми дуже швидко любимо собачитися: по мовних питаннях, релігійних питаннях, відношенню до військових. Зараз я пару днів маю доступу до інтернету, дивлюся, уже якісь претензії у когось до Львова, хтось по мові намагається розділяти. Оце наша біда.

Плюс, це вже такі похідні – корупція наша, яка просто один з елементів, який відтягує перемогу і працює на ворога, безпосередньо нищачи і репутацію на зовнішньому рівні, і мотивацію бійців. Бо уявіть собі, коли ти в пекельних боях, коли ти ризикуєш життям, втрачаєш побратимів, оці всі новини про фестиваль споживацтва, корупції, яйця, які в каратах вимірюються, готівка в чемоданах… Це не сприймається, це огидно і це те, що заважає перемогти.

І, повертаючись до того, що все суспільство має приймати так чи інакше участь у здобутті перемоги. У мене в штабі правило, і тут я дякую моєму командуванню, щиро дякую, що вони зрозуміли, що таке добровольчий батальйон – управління батальйонами зараз формуємо ми. Ми постійно навчаємо і ми робимо це, повірте, я не кривлю, досить фахово. Усі наші спеціалісти, а вони дійсно зараз спеціалісти, пройшли велике навчання, самовдосконалювалися, ми їх багато вчили.

Але їх об’єднує одне: кожен з них, без виключення, пройшов шлях піхотинця. Кожен з них був в окопах, вигрібав і виживав і мав, не кожен, слава Богу, але багато мають поранення. І мені здавалося, якби в рамках всієї країни, якщо би велика доля парламенту пройшла піхотні бої, вони би себе вели зовсім по-іншому. Якби на рівні міністрів, замміністрів хоча б один тиждень посиділи на позиціях, у них би змінився світогляд, вони би зовсім по-іншому себе вели.

Війна для нас священна, бо ми боронимо Україну, український народ. А для когось це спосіб заробітку. І це розриває і підриває. Я більше скажу, отут я точно знаю настрої хлопців в окопах: падлюка, яка робить зараз мерзенні речі, воно все фіксується і ця людина буде відповідати після завершення війни.

Раніше після повідомлення про корупцію в Міністерстві оборони я б уже крісло міністра хитав чи Кабмін би пікетував. Я не можу зараз сказати: “Хлопці, стоп, ми не воюємо, виходимо з окопів, ідемо на політичну акцію в Київ”. Це неможливо. Чи коли затримка в зарплаті, сказати: “Хлопці, нам затримали зарплату, значить, ми робимо страйк”. Ми не можемо це собі дозволити. Ми воюємо, по-перше, не за зарплату, бо більшість цієї зарплати уходить на те ж екіпірування.

Мені не зрозуміла байдужість у квадраті чи в кубі людей, які при владі. Вони в ТікТок виставляють один одного, селфляться, б’ються між собою, гігікають.

Я розумію, що це вже банальність, але взяти і зробити батальйон “Парламент” і на два тижні – під Бахмут, в поля. Повірте, всі, хто виживуть, будуть ідеальні управлінці для держави.

– Ви у “Свободу” готові взяти народних депутатів?

– Та ні, ви що, я маю бути впевнений у бійцях, що вони витримають, не зрадять, не побіжать.

Севгіль Мусаєва, УП