Рік тому, 20 березня 2022 року, в Охтирці Сумської області загинув старший лейтенант, командир взводу управління ЗРК “Оса” 1039-го окремого зенітно-ракетного полку 30-річний Віктор Сушков. Він служив у військах протиповітряної оборони та захищав небо України від російських загарбників.

Того дня він мало не збив літак окупантів. Однак, коли ворожі літаки повернулися вдруге, Віктору не вистачило якихось секунд, щоб випустити ракету. Він так і загинув, тримаючи руку на кнопці запуску.

Докладніше про нього читайте у матеріалі OBOZREVATEL.

Вже тримав руку на кнопці

Ще опівдні 20 березня 2022 року Віктор Сушков розмовляв зі своєю дружиною, редакторкою сайту OBOZREVATEL Іриною, по відеозв’язку. Це було їхнє перше та останнє відео за місяць великої війни. Він сидів у тій же машині, звідки керував ракетами, охороняючи небо над Україною.

Ірина згадує, що завжди сміялася, коли їм вдавалося поговорити, бо була рада та щаслива бачити та чути його. “У нашій останній розмові ти хизувався чорною густою щетиною. Я сказала, що ще трохи і ти будеш схожий на козака. Сміялися… Я сміялася завжди, коли ти набирав по відео. Просто так, тому що розпирала радість”, – писала у себе на сторінці у Facebook Ірина.

Під час розмови було чутно вибухи, але Віктор заспокоював, що все це наші “виходи”, а так у них там тиша і все спокійно, нічого не відбувається.

А потім він надіслав смс, що мало не збив російську Су-шку. На той раз ворожі літаки відлетіли. Але повернулися вже приблизно о третій годині дня. Віктор запустив машину і вже тримав руку на кнопці, щоб випустити ракету. Але поки чекав дозволу на пуск, ворожі ракети прилетіли швидше.

Став на одне коліно і зробив пропозицію

Зі своїм майбутнім чоловіком Ірина познайомилася, ще коли він навчався у Харківському університеті Повітряних сил ім. Івана Кожедуба. Знайомі пари згадують, що спочатку вони були просто друзями, а потім уже почали зустрічатись.

Віктор завжди мріяв про дітей, сім’ю та свій будинок, навіть коли вони ще не були одружені.

Ірина переїхала до Дніпропетровської області, туди, де служив Віктор. Вона згадує, як він хвилювався, коли робив їй пропозицію. Все було по-справжньому. “Ми були на набережній Дніпра, там, де стоїть зелена куля. Дуже гарне місце, ми піднялися туди сфотографуватися, там Дніпро як на долоні. І тут він каже: “Подивися, яка чайка летить”. Поки я дивилася, він став на коліно, взяв каблучку і сказав: “Виходь за мене”.

Ірина і зараз носить на пальці дві каблучки – ту, першу, і ту, що він надів їй під час весілля у червні 2021 року, лише за кілька місяців до початку вторгнення.

“Ми дуже сильні та мотивовані”

Їхній шлюб тривав лише дев’ять місяців. Віктор, як і будь-який військовий, часто їздив у відрядження. Про те, що буде велика війна, звісно, він здогадувався, готувався. Але вдома про це ніколи не говорив.

“Я, звичайно, питала його, я і сама весь час працювала з новинами, бачила, що відбувається. Але він казав, що війна у нас уже йде. І якщо щось трапиться, то він зробить усе, щоб я там не була. Я пам’ятаю, що навіть за два дні до вторгнення, коли він мав уже їхати, ми з ним стоїмо на вулиці і я кажу: “Вітю, точно буде вторгнення, вони підуть”. Він на мене подивився, і я зрозуміла, що він усе знає. Але мені він сказав, що все буде гаразд”, – згадує Ірина.

У ніч проти 24 лютого Ірина поїхала до своїх рідних на Полтавщину. До домівки дісталася якраз о 4 годині ранку, ввімкнула комп’ютер і побачила звернення Путіна. Тоді вона почала писати Віктору, питати, як у нього справи. Він відповів: “Зая, ми всі дуже сильні та мотивовані, вони проти нас не попруть”.

У характері – когось захищати та допомагати

Для Віктора війна не була чимось новим – він воював з 2014 року. Спочатку його не хотіли брати на службу, оскільки він був сиротою – батько помер, коли йому було 8 років, а мами не стало вже у 16 років.

Але він уклав контракт і вже у березні вирушив до армії. “Спочатку вони перебували в Чугуєві, а через кілька місяців, коли вже почалося АТО, він поїхав туди в Луганську область. Через деякий час сказав, що можна вступити до Харкова на офіцера. Так він і зробив, через рік вступив”, – згадує його друг дитинства Антон.

З Антоном вони познайомилися у невеликому селі Миколаївка під Часовим Яром Донецької області неподалік Бахмута. Тоді Вітя з мамою переїхали туди жити.

“Ми були з ним сусідами. Він був дуже працьовитим. Ми всі сільські діти допомагали батькам на городах, і він також. До школи їздив до Часового Яру. А у вільний час, як і всі, – риболовля, вудки, велосипеди. Потім він закінчив училище в Донецьку, працював у Бахмуті (тоді ще Артемівську) на заводі кольорових металів. Потім деякий час ми навіть жили разом в одній квартирі. Я був діджеєм на дискотеках, і він теж разом зі мною. Разом працювали, тусили”, – згадує Антон.

Він каже, що важливим у характері Віктора було прагнення завжди когось захищати і допомагати. Згадує випадок, коли одна дівчинка поранила ногу. Вітя тоді розірвав свої білі штани, щоб забинтувати їй ногу, і поїхав з нею на швидкій до Бахмута, бо ситуація була серйозна.

Влад, один із близьких друзів Віктора, теж із Миколаївки, згадує, що вони разом навчалися у школі. “Ми часто збиралися командами та грали у футбол. А вже коли ми з ним навчалися у Донецьку у ПТУ, тоді він захопився кросфітом та американським футболом, займався навіть боксом”, – каже Влад.

Друг вважає, що саме події 2014 року, коли Росія розв’язала війну в Україні, зміцнили бажання Віктора бути військовим, офіцером.

А ось про те, де він воює, що відбувається, він волів не розповідати. “У мене дружина часто питала, їй це цікаво, але він завжди відмовчувався. Коли зідзвонювалися, він ніколи не говорив, де перебуває. Тому я його вже й не розпитував. Він був дуже мудрою людиною, стриманою, спокійною, спостережливою, завжди аналізував, що відбувається. І водночас був дуже веселим. Він приїжджав до мене у гості у відпустку, ми з ним часто жартували, він був душевним”, – згадує Влад.

Віктор став хрещеним сином Влада Максима. Коли він загинув, хлопцеві було лише 5 років, але йому сказали, що його хрещеного більше нема. “Він пам’ятає його. Вітя приїжджав нечасто, кілька разів на рік, але Максим його любив. Він плакав, коли дізнався про його загибель”, – каже Влад.

Володя з Вітею познайомився набагато пізніше. Він – чоловік сестри Влада Світлани. “Вітя дуже компанійський. Він із тих людей, з ким тільки знайомишся – і вже знаходиш спільну мову. Пам’ятаю, він казав нам, що у нього з Ірою серйозні стосунки. Ми тоді її ще не знали. Але якось зайшли до магазину і вибирали для Світлани весільну сукню. І туди ж зайшла Іра. Світлана її впізнала, так ми й познайомилися”, – каже Володя.

Нікому з друзів Віктор не говорив про те, що розпочнеться війна, хоч його й питали. Відповідав лише, що наша армія на висоті і хвилюватись не варто.

Вивчав американські ППО

У Харківському університеті Віктор захопився вивченням систем протиповітряної оборони.

“Він вважав, що коли ми вступимо до НАТО, у нас будуть сучасні зразки озброєнь, вже не радянського зразка. Тому він постійно читав військову літературу, зокрема англійською мовою, цікавився американською системою РАМ (система ППО), за нею навіть дипломну роботу писав. Пам’ятаю ще на перших курсах на самопідготовці він постійно щось вивчав. Ми говорили, мовляв, та досить тобі, що ти там читаєш? Він відповідав, що вивчає американські системи озброєння. Починав нам розповідати, що вже є такі протиповітряні системи, які можуть діяти на випередження. І нам теж ставало цікаво”, – згадує його друг та однокурсник Артем.

Своїх однокурсників він втягнув і в кросфіт, яким продовжував займатися і навіть брав участь у змаганнях.

Після закінчення навчання Віктор та Артем служили в одному полку. А з початком вторгнення РФ обидва перебували у Харківській області, але у різних районах. Але зідзвонювалися, зустрічалися. Буквально за кілька днів до загибелі Віктора перекинули до Охтирки на Сумщину.

“Востаннє ми розмовляли 19 березня. Він розповідав, що є можливість збити російську Су-шку. Я ще сказав йому: давай, роби роботу правильно і будь обережний. А вже наступного дня ввечері мені сказали, що він загинув. По його обслузі, якою він командував, під час виконання бойового завдання прилетіли дві ракети. Загинули троє, двоє були контужені”, – каже Артем.

“Він із усіма поділився своєю добротою”

Минув уже рік з дня загибелі Віктора, але Ірина каже, що легше їй не стало:

“Мої почуття схожі на почуття будь-якої людини, яка має горе. Є, напевно, короткі хвилини спокою, а потім знову накочує. Легше не стало, тому що в будь-якій ситуації ти постійно думаєш, а що якби він був поруч, як йому про це розповісти? Я всі питання постійно вирішувала з ним, завжди з ним радилася, завжди була впевнена, що він знає краще. Він мені завжди здавався таким мудрим не по роках, я взагалі про все у нього могла запитати”.

Ти був немов чай із м’яти, який ти так сильно любив. Спокійний і розмірений. Упевнений. Сильний. Я повністю розчинялася в тобі. Була тобою, жила тобою. Ти ніколи не відступав від своїх слів і принципів. Ти казав, щоб я не сіяла в тобі сумніви, ти сам знаєш, як робити. І таки знав. Все на світі знав. Як відремонтувати машину. Хто написав “Мистецтво війни”. Який шампунь потрібен для мого посіченого волосся. Як пекти шоколадний бісквіт. Як захистити мене від усього. Ти казав: “Ти сильна, треба потерпіти”, тому що сам багато витерпів у своєму житті. Я повинна бути сильною, тому що ти мене зробив такою. Тому що я вдова не хлопчика, а чоловіка, мого залізного офіцера”, – написала Ірина у себе на сторінці.

Шестирічна племінниця, донька сестри Ірини, коли бачить, що та плаче, питає: “Ти бачила, щоб Вітя плакав хоч раз? Чого плачеш знову? Думаєш, ти йому цим допомагаєш?”

“Він тебе вранці цілував, а тепер я буду”. Ще дівчинка цікавиться, як на небі знайти Вітіну зірку? Коли їй кажуть, що вона найяскравіша, вона відповідає: “Я думаю, він з усіма поділився своєю добротою”.

Ще вона знає, що погані росіяни вбили її дядька Вітю і що він – Герой.

“А ти заспокойся трохи, твій коханий завжди посміхався. Я ось йому допомагаю, думаю про нього – і сміюся. У нього карі очі були? Гарні. І усмішка була до носа. І в мене до носа”, – додає племінниця.