Захисник із позивним “Вуж” – батько чотирьох дітей. За тиждень перед загибеллю йому виповнилося 46 років.

Віктор Середюк народився й виріс у селі Мельники-Річицькі Волинської області. Після школи пройшов строкову службу, працював у сфері меліорації. Разом із дружиною Наталею виховували трьох синів — Назара, Олександра й Дениса. І мріяли про донечку.

“Коли вона народилась, я сказала, що ми в Бога не останні у списку. Бо таки подарував нам дівчинку Ярославу, яка стала нашою втіхою”, — ділиться пані Наталія. “Моя Яся”, — так називав донечку щасливий батько. І часто наказував, аби ніколи не обрізала свої русяві коси.

“Віктор був хороша людина, дуже любив своїх дітей, дбав про сім’ю. Та й усім довкола завжди допомагав, — розповідає його троюрідна сестра Тетяна Шевченко. — А після початку повномасштабного вторгнення сам пішов до війська”. Дружина Наталія додає: “Міг не йти на війну, адже мав трьох неповнолітніх дітей. Донечці було лише три рочки, не встиг нею натішитись. Та я знала, що по-іншому він не зможе вчинити”.

Віктор Середюк потрапив до лав 115-ї окремої механізованої бригади, став розвідником. “Побратими дали йому позивний “Вуж”. Бо дуже добре орієнтувався в лісі, був непомітний, наче вуж”, — пояснив старшина Микола. Воював у Лисичанську, Часовому Ярі, Авдіївці, Куп’янську. Щоранку чекав на фото Ясі, щоб побачити, як цього разу дружина заплела їй коси. “Коли Вітя приїжджав додому на кілька днів, увесь час був на зв’язку з побратимами. На війні коханий знайшов справжніх друзів, вони стали для нього другою родиною”, — зауважує дружина. Якось старший син Назар дізнався, що підрозділу батька потрібен тепловізор. Дуже хотів допомогти татові, оголосив збір і за 20 годин вже мав потрібні 62 тисячі. А за свої гроші придбав павербанк.

Цьогоріч у березні підрозділ Віктора вивели в Дніпро на доукомплектування. “Приїжджай, бо не знати, коли ще буде можливість побачитись”, — сказав воїн дружині. “Наче щось відчував, — зітхає вона. — Я кинула все й поїхала, побули разом три дні. Вітя накупив аксесуарів Ясі до волосся”. Тоді дружина сказала чоловіку: воюєш уже понад два роки, а вдома четверо дітей, може, варто зупинитись. “Хоч і розуміла: він не покине побратимів, адже дуже ними дорожив”, — каже Наталія.

9 квітня Вікторові Середюку виповнилося 46 років. Наступного дня він отримав сертифікат про успішне проходження курсів з експлуатації безпілотних комплексів. Та застосувати нові знання на практиці так і не встиг. “13 квітня сказав, що виходить на завдання, — згадує дружина воїна. — Кілька днів я не випускала з рук телефон, чекала. Але подзвонив командир: “Віктор загинув… Пряме влучання з танка у бліндаж”. Це сталось 16 квітня в Очеретиному, що на Донеччині.

“Ми прожили разом 22 щасливі роки, Віктор був чудовий чоловік і батько, — ділиться Наталія Середюк. — Найважче втрату переживає 13-річний Денис, для нього тато — це весь його світ”. А 6-річна Ярослава каже: “Тато наш на небі, з хмаринок зробив собі ліжечко і ковдрочку. Звідти на мене дивиться, а вночі мене накриває”.

Побратими часто телефонують Наталі. Влітку відвезли сім’ю “Вужа” на відпочинок до озера, а тоді придбали все потрібне для першокласниці Ясі. “Для нашої сім’ї ці хлопці — частинка Віті, вони стали нам рідними”, — каже дружина.