Народний артист України, лауреат Шевченківської премії, директор столичного Театру на Подолі, викладач акторської майстерності та активний громадський діяч Богдан Бенюк усередині листопада особисто прибув до столиці Португалії Лісабона, щоби презентувати дебютну режисерську роботу Олександра Кобзаря – фільм “Батько”.

В ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA актор розповів про мету свого приїзду в найзахіднішу країну Європи, ставлення до російської мови в Україні та військових ЗСУ, які не спілкуються державною. Він також пояснив, чому попри все варто сьогодні підтримувати президента Володимира Зеленського і прислухатися до колишньої народної депутатки Ірини Фаріон у мовному питанні.

– Кому належить ідея приїхати у Лісабон, щоб особисто представити фільм Олександра Кобзаря “Батько”, в якому ви зіграли одну із ролей?

– Я планував відвідати своїх друзів у Португалії. Кажу їм: “Я приїжджаю і маю можливість привезти фільм”. І Олександру Кобзарю сказав: “Сашо, є можливість мати португальські титри. Я поїду і покажу цей фільм”. Він погодився. Картину побачили представники посольства і сказали, що можна буде також презентувати її в Бразилії та інших країнах, де є португальська мова.

Я вважаю, що цей фільм треба показувати. Бо це добрий фільм, який розкриває надзвичайні потаємні стосунки, які існують у родинах. І ця тема є важливою не тільки тим, хто в Україні, а й українцям, що перебувають за її межами. Пропасти в цьому непростому світі поза межами країни набагато легше, ніж нам в Україні, де ми зараз напряму воюємо з ворогом. Ті українці, які виїжджають і допомагають різними способами Україні, – вони у світі, який належить не їм, а іншим націям. Вони там чужинці. Своє треба оберігати. Саме тому фільм маємо показувати також усім тим, хто виїхав, щоб пам’ятали, хто вони.

– Тема мови продовжує дуже гостро стояти на другому році повномасштабного вторгнення як всередині України, так і за її межами. Нещодавно мовознавиця, політикиня і громадська діячка Ірина Фаріон досить зухвало висловилася щодо російської мови серед військових ЗСУ. Українські біженці і не тільки продовжують бути її носіями за кордоном. Прокоментуйте, будь ласка, ситуацію з вашого погляду.

– Ви у своєму запитанні сказали, що дуже гостро на другому році великої війни стоїть питання української мови… Відмотайте ще 30 років від Дня Незалежності. І це питання досі є актуальним. Тому Ірина Фаріон абсолютно точно все сказала. І ті громадяни України, які не спілкуються українською мовою, повинні зрозуміти, що, говорячи російською мовою, вони продовжують просувати “русскій мір” в Україні.

І це треба визнати всім. Передусім – керівникам держави, які до цього спонукають, всім працівникам, які працюють у державних установах, керівництву української армії і командирам, які дають присягу на служіння України українською мовою. Фаріон сказала правильну річ і не побоялася це зробити під час війни.

Треба замислитися тим людям, які виросли в Україні. Їм ганьба! Те, що вони захищають Україну, – супер. Але вони захищають, розмовляючи мовою загарбника. Це неприпустимо. Вони повинні це зрозуміти і змінити своє ставлення до найважливішого – громадянства України. Бо той громадянин України, хто є носієм мови, вважається її громадянином, а всіх решту я вважаю загарбниками. Це стосується і українців за кордоном. Якщо вони не спілкуються українською мовою, то які вони українці? Їх треба викреслювати і казати, що вони росіяни.

– Не так давно в іспанському місті Аліканте проходила презентація воєнної драми режисера Зази Буадзе “Мати апостолів”. В одному інтерв’ю ви назвали Аліканте “містом м*скалів”. Чи мали там якісь конфлікти, пов’язані з росіянами?

– Ні, вони тихо там сиділи. Їх навіть не було чути. Бояться, що можуть вигнати, тому ні в які конфлікти не влазять. Зрозуміло, що гроші, які вони мали, віртуальні. Бо картки ж не працюють. Чомусь. Чи ще щось не працює. Чомусь. Тому вони там поводяться досить адекватно.

– Частина зйомок фільму відбувалася на нині окупованій території України, в Бердянську і Генічеську на березі Азовського моря. Які емоції викликає перегляд фільму наразі та чи вірите, що Україна поверне свої території?

– Емоцій ніяких немає, вони [території] повернуться. Не можна проковтнути все. І те, що робиться зараз, і те, що бравада, яка закінчилася провалом їх на початку березня минулого року, – це дуже хороший урок і для них, і для їхнього лідера Володимира Путіна. І, звичайно, вони виховані в зовсім іншій сфері ставлення до людей, зовсім інші загарбницькі мотиви. І це стосується не тільки керівництва Росії, а й простих людей. І тому вважати, що російський народ стоїть збоку й нібито немає його вини в цьому, – велика помилка. Вони винні. Вони виплекали такого лідера. Вони винні у всьому, в Україні пролито багато крові, і та вина не відмиється ніколи. Тому надзвичайно важливо для нас засукати рукави і відповідати їм тим самим. Бо ми є захисниками своєї землі.

– Можете пригадати, як для вас почався ранок 24 лютого? Чи були тоді думки виїхати з України?

– 24 лютого 1978 року народилася моя перша донечка Олеся. І 24 лютого 2022-го наставав її день народження. Вона приїхала о пів на п’яту ранку до нас із Києва, бо я живу в передмісті, і сказала, що почалася війна. Ми спали і не чули цього всього. Таким був ранок… А далі ми почали думати про те, як внуків вивезти з Києва, тому що чесно, мені здавалося, ми далі чотирьох днів не протримаємося. Ми зібрали внуків, собак, котів і поїхали в Карпати. Та через тиждень я вже повернувся до Києва.

Думок виїхати не було. Кому ми там потрібні? До речі, ми граємо виставу “Зелені коридори”, яку написала Наталя Ворожбит про тих людей, які виїжджали… Мені розказувала керівниця митниці, коли я допомагав перевозити автомобілі з Польщі в Україну для військових частин, що 27 лютого 2022 року вона не забуде ніколи. Сніг, холод дикий і величезна кількість людей по периметру кордону, починаючи від Волині і закінчуючи Румунією… 270 тисяч людей перетнуло кордон того дня! Плачі, діти, чоловіки з фальшивими документами або в коробках переховувались. Але цього ж дня 80 тисяч заробітчан повернулося в Україну.

Ось вам і ваги. Кульмінаційний момент, який настає для будь-кого. Хто що робить, коли відбувається якась така несподівана річ. Інша справа, коли мама рятує дітей і виїжджає – це одне. А коли інші мотивації… Наприклад, я читав, що коли наші біженці приїхали у Варшаву, то одна українка написала пост у групі російською мовою з питанням, де можна знайти російськомовну школу в Варшаві. Цієї людини для мене більше не існує. Ми розуміємо в такі моменти, що ті, хто виїхав за кордон, дай Боже, хай собі там живуть, але не повертаються, бо ми будемо мати в Україні надзвичайно багато роботи з боротьби з “русскім міром”. Оте, що піднялася хвиля протестів з приводу Фаріон, правильно чи неправильно вона сказала, як вона сміла образити воїна… Та не образила. Вона сказала правду, що вони повинні зробити вибір для себе.

– Чи задоволені ви теперішнім очільником держави Володимиром Зеленським? Чи проголосували би за нього наступного разу?

– Я за нього [Володимира Зеленського] не голосував. У мене були і є до нього певні претензії. Те, як він хвилеподібно керував державою, – у цьому були моменти поваги і неповаги. Те коло оточення, яке він має, абсолютно не викликає в мене захоплення. Але в мене наразі до нього ставлення як до президента, якого потрібно підтримувати зараз, бо йде війна. Ми маємо постаратися забути всі ті негативи, сконцентруватися разом і не робити тих кроків, які би вели нас до передчасних виборів, переобрання президента, Верховної Ради.

– Чи проводите ви у своєму оточенні “лагідну українізацію”?

– Я працюю в університеті, маю викладацьку роботу. Працюючи зі студентами завідувачем кафедри в театральному інституті, створюю відповідні умови, бо ж вони представники української культури, а значить, потрібно створити українське тло, українське спілкування. Цим треба зайнятися всім. Хоч би де працював українець, не треба ні з ким сваритись. Є люди, які проти цього тла українського, їх просто треба звільняти з роботи і за можливості робити українське середовище.

– Якось ви сказали, що українці часто плутають демократію із вседозволеністю. Чи є в України шанс побудувати таку демократію, як у Європі, до якої вона так прагне?

– Так, це правда. Треба навчитися виконувати обов’язки. Шанс побудувати демократію, таку, як у Європі, є, але дуже важливо, щоб в Україні зробилося суспільство українське, а не таке, яким є на цей момент, бо наразі воно дуже розрізнене. Тому процес усвідомлення єдиного суспільства у нас продовжується.