Чоловік Ніни Матвієнко розповідає, хто із зірок був на їхньому весіллі, чи ревнував він свою знамениту дружину й коли довідався про її смертельну недугу.

Народна артистка, Герой України, Національна легенда… У неї було чимало звань і “титулів”. Та, мабуть, найголовніший — неофіційний — “золотий голос”. Ніни Матвієнко не стало рік тому — 8 жовтня 2023-го. З нагоди сумної дати я поспілкувався з чоловіком, точніше вдівцем, співачки — художником Петром Гончарем.

— Це правда, що свого часу ви почули Ніну Митрофанівну по радіо, а вже потім, на концерті, познайомились?

— Так, спершу я закохався у голос. (Усміхається). Став відслідковувати її творчість, намагався зустрітися і познайомитися. Це вдалося через пів року. Втім, то не було кохання з першого погляду. Воно набувалося дружбою і таким чином вкорінилося… А ще через пів року я хотів уже одружитись. Проте мені було лише вісімнадцять, тому батько відмовляв. Та й Ніна дивилась зверхньо. Я тоді більше був схожий на дитину (знаєте, худющий такий), ніж на парубка … Ми о дружились, коли я служив в армії. Приїхав якось у відпустку та оформив шлюб.

— Весілля влаштували гучне чи скромне? 

— Насправді їх було два. Перше — в гуртожитку. Його організували одразу після того, як ми розписались. Серед гостей — найвідоміші люди того часу. Миколайчук, Іллєнко, Авдієвський, Вінграновський… Одне слово, еліта. А друге влаштували, коли я вже повернувся з армії. Дуже цього хотіли наші батьки. Ну бо як не влаштувати весілля у селі?! (Усміхається). Тож ми двічі свякували одруження.

— У яких умовах жила молода сім’я? 

— На роботі Ніні виділили однокімнатну квартиру… Спочатку з нами жила моя племінниця, яка навчалася у Києві, а згодом — сестра дружини, котра теж уже народила. Наш Іван та родичі спали в кімнаті, а ми — на кухні, що мала шість метрів квадратних. На розкладачці. При тому, що Ніна була вагітна другою дитиною… Але ми були дуже щасливі!

— Недаремно кажуть, що з милим рай і в курені… 

— Так. Ми не страждали від тісняви й від незручностей. Любили одне одного. І в цьому було щастя. Та й діти наші — від любові… Коли на світ з’явився перший син, це була така гордість! Потім хотіли доньку — не вдалось, знову син. Лише за третім разом. (Усміхається). Коли народилась Тоня, були на сьомому небі. Знаєте, ми її так балували, нашу “лапочку”-дочку. Не до порівняння з хлопцями.

— Ваша дружина, мабуть, часто їздила на гастролі. Як ви давали собі раду? 

— Звичайно, я нянчив дітей. Оскільки мав ненормований день і не мусив ходити щодня на роботу, то сидів з малечею… Одного разу Ніна поїхала з концертами на Далекий Схід — на три місяці! (Усміхається). Проте я з дитинства пройшов непогану школу в селі, тож міг і їсти зварити, і все решта зробити по дому… Коли з’явилась третя дитина, то, бувало, завозили малих до батьків на села. Якщо в дружини, знову ж таки, були гастролі, а в мене якесь термінове замовлення.

— До речі, коли ви відпускали її надовго, ревнощі не виникали?

— Ну, природно, виникали. Та не сказав би, що я з цього приводу щось там… як мовиться, скандалив. Ще до нашого знайомства розумів, що вона — відома й улюблена.

— Кажуть, ви звертались до дружини “Сонечко”? 

— Не пригадую. (Усміхається). Коли ми познайомились, я кликав її “Мала”. По-перше, через невисокий зріст, а по-друге, тоді була популярна пісня “Ой, мала я, мала”. Те прізвисько одразу причепилося і навіть друзі до неї так звертались. Мене ж називали “Старий”. Ну й Ніна також підхопила… Отак і вийшло, що вона — “Мала”, а я — “Старий”. (Сміється).

— Який у Ніни Митрофанівни був характер і чи змінювався він з роками? 

— Характер — крутий. Вона, як добра, то дуже добра. А як злиться, то не підходь. Такий ось маятник. А далі, під кінець життя, точніше з віком, Ніна Митрофанівна більше змінилася. Стосунки стали раціональніші й, відповідно, характер. (Після паузи додає). Але ж душа в неї залишалася глибока, і цього ніде не дінеш, бо воно було вроджене.

— Петре Iвановичу, коли вам стало відомо про хворобу дружини? 

— Буквально за два місяці до смерті. Вона ще їздила на гастролі. Якраз виступила у Львові, а потім пішла в поліклініку й там сказали, що треба провести обстеження. Тоді я зрозумів, що справа серйозна. (У Матвієнко виявили онкологію. — Ред.). Ніна не хотіла лікуватися за кордоном. Тільки тут, удома…

Чи пам’ятаю я нашу останню зустріч? Так, пам’ятаю. Це було в лікарні. За день до того. Вона вже марила. (Після паузи). Для мене це все, ніби вчора. Знаєте, протягом року від душі трошки відлягло, але час до часу ті рани знову відкриваються. До кінця — так по-філософськи — я ще не осмислив того, що сталося.