Цивільний лікар з Маріуполя майже три роки пробув у російському полоні. Він через 1030 днів зустрівся зі своєю родиною.

Про це йдеться у сюжеті кореспондентки ТСН Ірини Маркевич.

Сергій Дорошенко – цивільний педіатр, терапевт, сімейний лікар. І тато 4 дітей. У день повномасштабного вторгнення його донечці Маргариті щойно виповнився рік. Льоші було два, тоді він ще не розмовляв – молодші тата знають хіба за фото та розповідям мами і старшого брата Саші, якому тоді було 6 і в якого були найяскравіші спогади.

Саша весь цей час підтримував маму. Ходив на мітинги в підтримку пополених і малював плакати. Все їхнє життя впродовж трьох років – це суцільне очікування. ТСН знімала цю родину пів року тому, і пів року чекали разом.

Їх обмін був 61-м. 5 лютого дружина Сергія не знаходила собі місця, коли побачила рідне прізвище у списках. Після виходу з полону Сергій 2 тижні був на обстеженнях. І ось нині вони збираються усією великою родиною на побачення – дружина Тетяна, мама Ольга, донька в першому шлюбі Марія і троє малих дітей.

Останній раз вони бачили Сергія 25 лютого 2022 року в Маріуполі. Вони обіймаються поодинці і всі разом. Діти ще не можуть повірити, що тато поряд, і час від часу його фотографують та підходять притулитися. І тільки Маргарита ще не розуміє, як реагувати. Їм усім треба трохи часу, щоб оговтатися від емоцій.

Мама Сергія – пані Ольга– почала вишивати сорочку для сина ще в Маріуполі під обстрілами, шила її, коли не знала, чи він живий, коли шукала й чекала. Вони лише зараз – через тисячу днів – відновлюють події, які їх розлучили в Маріуполі.

25 лютого цивільний лікар пішов до ТРО. “У мене було відчуття обов’язку – я знав, якщо ворог посуне на моє місто, я не буду тікати”, – каже Сергій.

Сергій більше не зміг повернутися додому. Його взяли на посаду начмеда. З командою вони збирали поранених по місту і везли до лікарні. Він бачив, як кожен день руйнується його місто. Ворог знищив 7 авто, на яких пересувався його медевак. Як він вижив у ті дні – Сергій не знає.

За день до авіаудару по військовому шпиталю Маріуполя Сергій з побратимами ще змогли вивести поранених. А коли був зруйнований останній корпус, медики розділилися на два табори – частина пішла на “Азовсталь”, Сергій потрапив на “Ільїча”. Це було 15 березня, а вже 12 квітня довелося вийти в полон.

Весь цей час з родиною не було жодного зв’язку. І лише зараз Тетяна може переказати Сергієві, як їй вдалося вижити з дітьми 86 днів, поки росіяни нищили Маріуполь з усіх видів озброєння. Цей час вони провели в підвалі. Збирали дощову воду. З запасів була лише гречка.

Коли Маріуполь захопили, виїзд був лише в бік Росії. Тетяна з дітьми пройшла фільтрацію. Через Європу повернулася до України, щоб по крихтах збирати інформацію про Сергія.

Сергій спочатку опинився в Оленівці на Донеччині, потім на Бєлгородщині в Росії, а тоді етапом до Мордовії. Розповідає, що за 1700 кілометрів від дому в камері у них була традиція –  за півтори хвилини, поки не чують наглядачі, підсумовувати кожен день. Не з’їхати з глузду весь цей час йому допомагали побратими, звичайні цивільні, як і він, що в перші дні стали на захист міста.

Час побачення спливає швидко. Сергієві треба повертатися до шпиталю. На нього чекають операції з видалення уламків, дообстеження, реабілітація і лікування очей – за цей час дуже сильно впав зір. Їм так не хочеться розставатися, хлопці лише згадали, як це – бавитися  з татом, як колись. І навіть Марго, хоча ще не пішла до тата на руки, але вже почала йому усміхатися.