Він пішов захищати країну 9 березня 2022 року, був двічі поранений та повернувся на фронт. А через рік під Бахмутом загинув, тримаючи позицію. Рекордсмену України Василю Шевчуку з Хоросткова, що на Тернопільщині, який перед повномасштабною війною у лютому 2022-го дав інтерв’ю «ФАКТАМ», було 59 років.

Попрощатись із ним, здавалося, прийшло все місто, бо не було там жодного, хто б не знав цього спортсмена, воїна, сім’янина. Попереду труни несли синьо-жовті прапори, майоріли й червоно-чорні та прапор «Правого сектору», де й служив відважний боєць… Земляки вірять, що їм вдасться втілити мрію Василя Шевчука — зробити спортивний майданчик з тренажерами у його рідному парку та облаштувати стадіон зі штучним покриттям. «ФАКТИ» поспілкувалися з донькою полеглого героя Тетяною Шевчук, яка розповіла про його рішення йти воювати та останній героїчний бій…

«Улюблений вислів батька: «Хто хоче — шукає можливості, хто не хоче — шукає причини»

— Тетяно, тато був дуже близькою вам людиною, завжди підтримував, вірив, оберігав. А яким він вам запам’ятався з дитинства? Може, згадаєте якусь особливу історію, що закарбувалась?

— З раннього дитинства тато нас з братом всюди брав з собою, вчив усього, що вмів сам. Ми разом моржували, брали участь в запливах, відвідували різні спортивні змагання. Він завжди був строгим батьком, але справедливим та добрим. Навіть варити борщ навчив мене він. Часто згадую, як разом з татом і братом, років 25 тому, садили перші дерева в парку «Воля» в Хоросткові. Вони досі там квітнуть… Тато навчав, що так народжується життя, розповідаючи прислів’я, що чоловік за життя має посадити дерево, виростити сина й збудувати дім. «Ну й жінка також», — жартував він.

— Чи мав він раніше досвід служби в армії?

— В молоді роки тато служив в армії. Розказував, що саме там навчився дисципліни, відповідальності за інших. Через дідівщину чітко усвідомив, що потрібно завжди захищати слабших та молодших. Навіть там примудрився змайструвати спортивний майданчик, де займався й командир також.

— Що ще, крім спорту, родини та України, так палко любив ваш тато?

— Він любив ЖИТИ. Щодня. Любив контакт з природою: ходив босим по траві та камінцях, спав на лавочці на свіжому повітрі, щодня купався в джерельній воді. Його так і назвали — «фантастичний життєлюб». Також він любив та вмів розкривати дитячі таланти. Тато обожнював дітей, вчив їх плавати, заохочував до спорту. Його улюблений вислів був: «Хто хоче — шукає можливості, хто не хоче — шукає причини».

«Здавалося, що я просто помираю кожного дня»

— У 2020 році ви важко захворіли й батько став одним з тих, хто щодня підтримував, коли вже несила було терпіти. Про це ви згадали у присвяченому татові щемливому листі, який опублікували на своїй сторінці в соцмережі.

— Ми дуже зблизилися з татом за останні роки — через хворобу. У мене діагностували тоді злоякісну пухлину молочної залози 2-ї стадії. Шок, біль, страх, пошук онколога та хірурга. Підготовка документів та здача купи аналізів, нескінченні медогляди. Листопад. Перша операція. Підшкірна порт-система для хімієтерапії готова.

17 листопада. Перша хімія. 6 годин капання. Через пару годин жахливі болі в тілі. Хотілося вити від болю, від страху, з розпачу. Два тижні хімія вбивала все здорове в моєму організмі та давала всі можливі побічні ефекти. На третій тиждень стало легше. Почало випадати волосся. Підстриглась. Наступна хімія. Брат поголив мені голову. Стрес. Відчай. Почали відмовляти ноги, злазити нігті, алергія навколо очей, втрачався зір, пропадали м’язи, боліло тіло, кров з носа, слабкість, металевий смак їжі, припливи, менопауза у 29 років. Кожен 21 день новий сеанс хімії та нові побічні ефекти. Шість сеансів сильної хімії отримало моє тіло. Потім ще 15. Здавалось, що я просто помираю кожного дня. Не було сил ні вставати, ні ходити, ні піклуватись про себе. Лише підтримка чоловіка та рідних допомогли мені витримати цей невимовно важкий шлях.

Татко завжди казав: «Ще трошки, доню, ти мусиш, завтра буде краще». Ми складали вірші та порівнювали, чий кращий. Ми згадували відомих та простих людей, які, попри недугу, залишались сильними та мотивували інших. Він розповідав смішні історії, щоб я відволікалась. Він зі мною плакав, підтримував, вірив, що я зможу. А ще жартував, що в мене тепер два дні народження і моє життя стало ціннішим на 3 мільйони доларів. Я дуже боялася, що не зможу тата більше побачити, обійняти, показати свої шрами, показати свої фото без волосся. Тому брала себе в руки й боролась далі.

Друга операція важка, тривала 4 години. Місяць реабілітації та страшних мук. Також видалили сім доброякісних пухлин лімфовузлів, і я почула новий діагноз. Нездатність повністю підіймати руки вгору. Сеанси зі спеціалістами. Нестерпний біль. Я почала сама розробляти руки. День за днем покращувала результати й досягла майже максимальної рухливості рук. Всього за місяць. Ще через пару тижнів повернулася на тренування. Через 5 місяців наступна операція…

Минулого року, в лютому, тато присвятив мені свій рекорд, пробігши дистанцію без верхнього одягу. Цей рекорд має особливе значення для мене. Таким чином він показав свою підтримку та гордість за мене.

24 лютого. Саме в цей день, коли росія напала на Україну, я їхала на останню операцію. Ніколи не забуду той день. Ще більший страх, страх за батьків, страх не прокинутись від анестезії та не почути рідних. Досі згадуємо, як, отямившись після анестезії, першим, що я спитала в медсестри, було, чи не закінчилась війна. Тоді страх був лише за рідних в Україні. Я не могла повірити, що мої муки ще не закінчились, оскільки сподівалася, що 24 лютого моя «війна» закінчиться. Але москаль приніс іншу біду. Через пару днів після операції, з дренажами з двох сторін, я їду у Вашингтон на український мітинг, щоб підтримати Україну! Я вистояла до кінця, зціпивши зуби від болю в тілі…

«У тата був позивний „Марафонець“. Ми навіть не здивувались»

— Під час інтерв’ю «ФАКТАМ» напередодні вторгнення рф Василь Шевчук мені сказав, що має дуже багато друзів серед військових. На вашу думку, це теж мало вплив на його рішення йти на війну? Як родина сприйняла це та що розповідав він про службу?

— В тата багато друзів та знайомих військових. Він завжди ними захоплювався, вважав за честь служити у Збройних Силах України. Часто чула від тата: «Мій друг Сергій з Києва служить, а чому б і мені не піти?! Він також ризикує своїм життям, то чому я маю ховатись!?» Також тато захоплювався молодими хлопцями з Хоросткова, які добровільно вступили до лав ЗСУ ще з 2014 року. Ми, рідні, були шоковані та не здивовані його рішенням піти на війну. Знаючи тата, відмовляти не стали. Ми відмовили його ще у далекому 2014 році, про що він жалів. Тому це рішення не було новиною для рідних. Він мріяв, щоб ніхто не був змушений виїжджати в інші країни для кращого життя. Вірив, що колись так і буде. Тато служив на Харківщині, Дніпропетровщині, Львівщині та Донеччині, де й загинув. Дуже радів, що знайшов своє покликання саме на війні. Казав, що він там, де й повинен зараз бути. З великою гордістю розповідав, як вдалося врятувати життя молодому побратиму. Там також, при можливості, заохочував побратимів до спорту та здорового способу життя. Навіть вирив ополонку, щоб купатися у крижаній воді. Позивний в тата був «Марафонець». Ми навіть не здивувались. Останнім, що він зробив перед війною, була марафонська дистанція на 43 кілометри без верхнього одягу. За спортом тато не сумував, бувши на війні, адже й там щодня займався спортом. Йому не потрібен був спортзал, щоб займатись.

Від початку вторгнення росії в Україну ми з чоловіком допомагали медикаментами, закупляли необхідне для солдатів. Тато відмовлявся від будь-якої допомоги. Завжди наголошував, що комусь потрібно більше, ніж йому, що в нього все є. Ми висилали на загальну допомогу Україні. Тато розказував, що їм допомагає волонтерська організація з Чикаго, а ми маємо помагати іншим. Згадую, що на початку війни нам вдалося дістати якісні каску та бронежилет, які він віддав молодому побратиму, хоча в самого не було нічого на той час…

— Чи відомо вам, що сталося того трагічного дня, коли тато загинув?

— Третього березня тато з побратимами був відправлений в розвідку. Після трагічної смерті командира Да Вінчі (7 березня), їхнім завданням було втримати позиції під Бахмутом. У неділю, 12 березня, почались сильні бої. Майже весь батальйон був розбитий важкою артилерією москалів. Лише 8 побратимів залишились живими. Майже всі тіла згоріли, тільки 5 тіл були врятовані, серед них був мій тато. Подробиці розповідали вцілілі побратими на похоронах батька. Розповідали, що 9 днів майже нічого не їли, жили в окопах, тримали позиції. Тато з побратимом Йосипом з Тернопільщини вирішили піти вперед та тримати позицію там. Від ранку до пізньої ночі в неділю тривали страшні бої. Батько загинув від обстрілів артилерії. Та позицію було втримано.

Коли я хворіла на онкологію, то сказала татові, що більше не можу й хочу здатися, тато вирішив зайнятися бігом, щоб показати мені, що все можливо та будь-які перешкоди можливо подолати, головне — не здаватися. Ми з ним домовились, що він встановлює рекорд Гіннесса, а я не здаюся й проходжу всі сеанси хімієтерапії. Тато завжди заохочував мене до бігу. 23 лютого я випадково натрапляю на забіг в 5 кілометрів і вирішую записатися на нього. Забіг мав відбутися 12 березня о 12:15. Про цей забіг я так і не встигла розповісти татові, оскільки більше не було змоги спілкуватися. Як виявилось, саме того дня, в ту саму годину, в день мого першого забігу, труну з татом закопували в землю. Я знала, що не маю права здатися і відмовитись від забігу. Зі сльозами на очах та болем у грудях я пробігла з результатом 33,16 хвилини замість 45 хвилин, як планувала. Знаю, що тато біг поряд зі мною і не дав здатися, пишався мною.

Поховали тата на міському кладовищі в його рідному Хоросткові. В нього, крім мене, брата та дружини, залишились старенькі батьки, сестра, племінник та похресник. Надзвичайно важко та боляче без нашого найкращого у світі тата, але ми ніколи не забудемо про нього й будемо пишатись все життя.